На сімейній мініфермі у лісах Чернігівщини мешкають кози, які ніколи не знали прив’язі та ланцюга – SEEDS
Коли Тарас Самойленко разом з дружиною переїхали з міста до села та почали розводити кіз, з них всі сміялися. Смердюче козяче молоко? Козенята? Та кому все те потрібно. Сьогодні за сирами з сімейної мініферми «Рожева Коза» шикується черга, а попередніх замовлень вистачить на цілий місяць нелегкої роботи.
Однак великого різноманіття сирів на фермі не виробляють – всі замовлення персональні – під кожного клієнта, розповів в невеликому інтерв’ю для SEEDS Тарас Самойленко, співвласник сімейної ферми «Рожева коза».
«Ми працюємо в режимі «сирного ательє». Щоб покрити всі запити у нас просто не вистачає молока. Коли людина зробила замовлення, ми його виконуємо. Зараз тільки під конкретне замовлення. Молока ні в кого не беремо – тільки наше молоко, від наших тварин», – каже Тарас Самойленко.
Знаходиться невеличка ферма в найбільш екологічному регіоні України – на околиці Міжрічинського регіонального ландшафтного парку Чернігівщини. Крихітне село Отрохи, де мешкає подружжя фермерів, розташоване біля самісіньких північних боліт, де багато зелені, і в тому є велика перевага, оскільки кіз випасають щодня.
«У нас безприв’язне випасне утримання. Наші кози ніколи не знали прив’язі та ланцюга. Майже ввесь рік вони у нас випасаються під наглядом пастуха, бо поряд людські городи, молоді фруктові дерева, в лісі хижі звірі. Ми їх декілька разів на день вигонимо.
Щоб отримати якісне сиропридатне молоко, потрібні спеціальне утримання і годівля. А їжа кіз – це грубий корм, такий, як він є в природі. Це випас по сезону. В зимовий період – сіно, солома, гілки дерев, обов’язково хвоя, зерносуміш, як незначний додаток до раціону», – каже Тарас Самойленко.
Всі кози на цій невеличкій фермі – це мікси порід на основі англонубійської з прилиттям зааненської, альпійської, ламанча, аборигенної коротковухої, каморі та шамі, каже господар. Займаються тут і власною селекцією.
«Зараз на фермі живуть 30 кіз різного віку, від новонароджених, до вже дійних, та два цапи. Ми не женемося за кількістю, нам важлива якість молока», – наголошує господар.
Всіх кіз подружжя доїть разом. Весь процес займає приблизно пів години. Однак після народження козенят козу, що вперше стала матір’ю треба доїти набагато частіше – до п’яти разів на день. Крім доїння чимало часу забирає виробництво самих сирів та випас рогатих «співробітниць», однак цю сімейну справу подружжя обрало свідомо.
«Ми з дружиною разом заснували цю ферму не так давно. Років три тому. Хоча козами ми займаємось вже давненько. Моя дружина почала цю справу навіть раніше за мене, ще до нашої з нею зустрічі, – 11 років тому. Потім і я почав їй допомагати у цій справі. Ми вирішили, що це може бути наша сімейна справа», – згадує Тарас Самойленко.
А ще ферма «Рожева коза» – одна з не багатьох, яка практикує «контактний» туризм. Якщо на фермі з’явилися маленькі козенята, – їх обов1язково випускають із загону і вони радо біжать на зустріч туристам. Козенят можна брати на руки, гладити і фотографуватись з ними досхочу.
Слідом за малечею з хлівів випускають і їх матусь, які починають затято вичищати подвір’я від зайвої зелені, поки туристи пригощаються сирами у дегустаційній зоні та обирають, що б смачненького придбати.
Такий незвичний «гостинний формат» – туристична родзинка «Рожевої кози». Практикують його на мініфермі тільки рік, але не збираються скасовувати – гостям це надзвичайно подобається. Особливо малечі.
Людмила Калита, SEEDS