Ніколи..Знову! Євген Сверстюк про духовну мобілізацію, російську пропаганду, Гідність та патріотизм – SEEDS
Досягнення росії в пропаганді не є інтелектуальним продуктом, тому українським інтелектуалам боротися проти неї практично неможливо, так вважав Євген Сверстюк, (1927–2014) літературний критик, есеїст, філософ, політв’язень радянського режиму, засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, пише SEEDS.
«Російська пропаганда – це не робота інтелекту, а найдешевший спосіб обдурювати людей. Якщо говорити про роботу інтелекту — то це здатність прораховувати кроки наперед і розуміти, що брехня має короткі ноги і не може бути фундаментом. А в російській пропаганді взагалі немає орієнтації на фундамент правди, тому для українських інтелектуалів це як розв’язування задачі без елементарних даних, а тільки припущення», – зазначав він.
На думку Євгена Сверстюка, кожен українець має оголосити воєнний стан у своїй душі і мобілізуватися на своєму фронті:
«Якщо нація, яка обороняє свій край, є мобілізована духовно, то таку націю неможливо перемогти. Один в полі воїн — це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших».
8 травня в Україні День памʼяті, а в росії 9 травня день перемоги у «Великій Вітчизняній війні».
“Ми живемо у дуже підлий час, коли покарано злочин з участю найбільших злочинців: нацизм покараний большевизмом. Це дуже слизький історичний момент. Деяких героїв большевицької імперії зла після її падіння можна було вже за послужним списком ув’язнювати з чіткою моральною оцінкою та з юридичним аналізом їхньої діяльності», – зазначав Євген Сверстюк.
За що гинули десятки мільйонів? Що здобули ціною крові? Як жити далі? Євген Сверстюк ще у 2004 році відповів на ці питання однозначно – гинули за Сталіна. На друге питання була відповідь: відстояли вільне, щасливе і заможне життя – колгоспний лад, державний лад, диктатуру партії і вождя.
Обережні люди, навіть відважні фронтовики таких питань, про які марили на фронті, тепер навіть не ставили. А головне питання – як жити далі? – вважалося провокаційним. Що значить, як жити далі? Далі жити щасливо і заможно, як до війни. Жодних послаблень, не жаліти себе для закріплення сталінських перемог у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Югославії, Угорщині.
Не жаліти людей і розширювати ГУЛАГ та все з молодих і працездатних, на лагерну пиль перемелювати. Не жаліти праці і готуватися до нової війни, як у пісні Окуджави: “А по полям жирєєт воронйо, а по п’ятам война грохочєт вслєд”. І годувати людей ненавистю до тих, кого засудили і стратили в Нюрнберзі, годувати ненавистю до союзників у війні, годувати ненавистю до повстанців у визволених країнах.
І не жаліти ні людей, ні коштів на придушення опору і розширення сфер впливу в Європі, Азії і в усьому світі. І не жаліти життя депортованих народів, і не жаліти людей, яких у товарних вагонах цілими сім’ями викидали в сніги Сибіру. А головне – культивувати слухняних вислужників і виховувати беззавітно відданих.
Ось що означало піднімати тост “За перемогу! За Сталіна! За вєлікій російський народ – народ освободітєль!” Ось що ми святкуємо. Навіщо воно нинішній владі, яка давно ходить з простягнутою рукою на Захід, до тієї ж Німеччини. Випробувано – це добрий наркотик для народу, начиненого совєцькими стереотипами. Перемога у війні – це єдине, що найбільш запам’ятали довідники комунізму.
Часто прості люди запитували: “Що вони там в Кремлі дурні, сліпі, не бачать, як мучиться народ?” Сміливіші казали: “Яка то біда, що разом з Гітлером не загинув Сталін, адже він вже сказав все, що міг”. Довелося перечікувати вождя ще 8 років і чекати відлиги.
Прагматичні реформи Берії запроваджувалися відразу після народного трауру. Вони свідчать про те, що в Кремлі було ясно: авантюризм Сталіна зазнав краху, пора зупинитися, зупинити брехню про війну, про вождя, зупинити наступ на народи і на людину.
Берія перший вирішив покінчити з дурною грою в побудову комунізму і почати жити як слід матеріалістам. Лякані сталінські слуги боялися його, але нам зараз цікаво прикинути, що було б, якби цей маскарад силою КДБ було зупинено ще в 1953-му році?
Ясно, що слухняні сталіністи мовчали б. Але не ясно, як професійні карателі очолили б ліберальні реформи, як держиморда навчає любити свободу в тюрмі, і чи українізація під керівництвом КДБ пішла б швидше, ніж під керівництвом Л.Кучми, чи ветеранам війни дозволено було б розказати всю правду і про заградотряди, і про СМЕРШ, і про те, як в останні дні війни в Будапешті і в Берліні угроблено півмільйона (!) хлопців, які вже виграли війну.
Звичайно, ніхто цього не дозволив би. Але під керівництвом КДБ можна було вести народ куди хочеш одноголосно. І українізація пішла б краще, ніж при Кучмі, і допомогу Заходу прийняли б, але для порядку і дисципліни треба було б розстрілювати по кількасот в усіх ешелонах влади, і одностайна підтримка демократизації була б забезпечена.»- говорив Євген Сверстюк.
У статті «на щемній ноті “побєди” Євген Сверстюк зазначав:
“Кремлівські мислителі” і донецькі регіонали у 2010 зійшлися на щемній ноті – “День побєди”. Виходить, то їх єднає. Якось це в сталінські часи не дуже пишно святкували. В очах людей ще стояли похоронки. По вулицях їздили інваліди на візках із залізними колесами. Народ ходив у злиденному лахмітті, а то й у німецьких кітелях. Навіть не дуже приховували незадоволення з того, що на фронті обіцяли щасливе життя “после побєди”, а тут – повернулися в старе рабство, під наглядом КГБ, у старі злидні.
Був анекдот. Дядько стоїть на базарі, продає курку і аж стогне: “Ой жмуть, ой жмуть…”
Під’їздить чужий чоловік із сердитим виглядом:
– Кто тебя жмет, чем ты недоволен?
– Та чоботи жмуть…
– Что ты мне врешь – ты же босой!
– От тому й босий, що жмуть.
В Україні вистежували учасників національного опору, а босих дядьків не було сенсу ловити. Совєти знову принесли “першу заповідь”: “хліб – державі”. А голодні люди зі сходу України, з Росії, з Молдови прийшли жебрати на Західну Україну і одверто проклинали колгоспи. Рівень страху в народі під час війни знизився, а німецька окупація для селян була легшою, ніж сталінська.
“Другі совєті” прийшли вже в погонах і у “визволення” не гралися. Російський шовінізм говорив нахабно і не загавав. Воєнні методи насильства переносилися на усі форми громадського життя. Сотні тисяч людей вивозили до Сибіру. Концлагери після війни розширилися і розрослися у величезний Архіпелаг Гулаг. І туди потрапили також учасники “Вітчизняної війни”, запідозрені в інакодумстві, а то й звинувачені в тому, що врятували собі життя, замість загинути “за партію, за Сталіна”.
Визволителів не поважали ще й тому, що усі бачили, як ганебно вони покидали свої танки і втікали під тиском німців. Банкротів не поважають. А перемогу над Гітлером усі вважали спільною: адже весь світ воював проти нього. І кожен бачив на власні очі американську допомогу: і взуття, і одяг, і консерви, і студебекери (військові автомобілі)…
24 липня 1945 Олександр Довженко записує у щоденнику: “Я був учора на параді Перемоги на красній площі. Перед великим мавзолеєм стояло військо і народ. Мій любимий маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв шапку з голови. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв. Не було ні паузи, ні траурного маршу, ні хвилини мовчання… Тридцять, якщо не сорок мільйонів жертв і героїв, ніби провалилися в землю, або й зовсім не жили. Про них згадали, як про поняття… До самої смерті душа моя буде – з тими, кого розорила і обездолила війна, з удовами й сиротами, з каліками, арештантами і вигнанцями…”.
У всьому світі загоювали рани війни, а ССР розносили брехню про “Велику Вітчизняну війну” і хвалилися пірровою перемогою. Війна і перемога зручна тим, що усі свої злочини можуть списати на того, хто потерпів поразку, та заявити єдність з народом. Насправді 9 травня 2945 року була перемога Сталіна і ВКПБ, але важка поразка народу, якому за його кров не дали навіть послаблення жорстокого режиму. Йому залишилося мовчати, слухатись та величати вождя. То було і моральне приниження, бо в час німецької окупації портрети Леніна і Сталіна валялися на смітниках, а тепер їх знов підняли…
За Хрущова шум перемоги приглушили, вождя і генералісимуса самі комуністи скинули з п’єдесталу. Натоміть людям почали видавати паспорти і будувати п’ятиповерхові “хрущовки”. Брежнєв знов повернувся до парадів, а то завжди ознака загниваючого режиму. “Коли нарешті те закінчиться?”, – обурювалися люди.
Але гниль маскується патріотизмом та спекулює на народних слабостях, пісеньках типу: “Выпьем и снова нальем…”. В атмосфері нинішнього світу ті рейди в минуле вже виглядають, як глум над народом, якому нічого пообіцяти і більше нічим втішити, як тільки торішнім закривавленим снігом.
Дивно, як важко доходить до маси людей правда про паліїв війни, спільно розпочатої Гітлером і Сталіном у 1939 році. І як легко підхоплюється блудний міф про “перемогу народу” у “Великій Вітчизняній”. Яка ж вона “Вітчизняна”, коли мільйони самих тільки росіян воювали на боці Гітлера “проти Вітчизни”…
У вільній Україні належиться вшанувати померлих у війні і сказати людям усю правду про боротьбу двох вождів за панування над світом. І про те, як вони безжалісно використали свій народ, накинувши йому свої маячні ненависницькі ідеї.
А найгірше те, що вони отруїли світ ненавистю і брехнею, і ту кашу залишили розсьорбувати нам… (як зазначає Олександра Матвійчук, вперше цей текст був розміщений у блогах на Телекритиці за посиланням:
«Російська влада панічно боїться українського прецеденту. Не стільки абсолютної незалежності та відокремлення, скільки різкого повороту на захід. Тому що це означатиме, що невдовзі настане черга і Росії. Приклад України є особливо небезпечним, більше, аніж грузинів. Справа у тому, що народи – український і російський – є близькими, з міцними родинними зв’язками, економічними зв’язками. І, як то кажуть, приклад може бути заразним», – підкреслював Євген Сверстюк.
Про гідність він говорив так:
“Гідність – таке просте слово, а за ним стоїть така складна світобудова. Обстоювати свою гідність, зберігати гідність, дотриматися гідності, відповісти з гідністю… Гідність – цнота самозахисна і тиха. На неї наступає нечестива сила, яка може – ображати гідність, зневажати гідність, не рахуватися з гідністю…”
“Без гідності нема особи. Без самоповаги нема суспільства. Без законів і принципів нема держави. Найбільша катастрофа для нації — мати керівників, які торгують її нерозмінними багатствами — честю й славою. Сором — то страшне поняття з біблійних часів, то гірше за поразку. Там, зокрема, обіцяно соромом покрити голови тих, хто чинить зло і приниження”.
«Що не кажіть, а незалежність країни передбачає громадян незалежних і гідних. Гідність підкаже, як діяти для відродження доброго імені України. Комуністична система виховала тип лукавого раба, який функціонує в умовах страху і контролю, але не діє в умовах свободи за покликом сумління і серця», – підкреслював Євген Сверстюк.