Одна із сотень. Історія з Херсонщини про 8 місяців окупації та незламність українського аграрія
Перші тижні молоко роздавали безкоштовно: приїжджали молоковози з Херсона, і прямо з машин віддавали людям.
Потім почали працювати з пивними магазинами, які заливали молоко у кеги та продавали. Також вибудовувались зв’язки з приватними підприємцями.
Після того, як пиво у магазинах закінчилось, і вони закрились, ми скуповували у них миючі засоби для промивання наших систем.
Обсяг надоїв знизився з 10 до 3,5 т. За рахунок того, що не було покупних кормів, додаткових мікро- та макроелементів, корови почали давати менше молока.
Нас змушували робити перереєстрацію господарства. Мені вперше зателефонували у квітні. Представився як Марат, представник військової обласної організації, і сказав, щоб я приїхав. Я ж йому відповів, що не прийду (якщо коротко), на що він дуже образився. Погрожував, що заберуть, націоналізують, працювати не дадуть. Я відповів, що значить так і буде, тільки хай беруть на себе відповідальність за все господарство, 70 працівників і 500 пайовиків. Більше мені не телефонували.
Активний рух щодо перереєстрації почався у вересні — викликали, погрожували, привозили інвесторів, яким уже пропонували купити господарство. Але через близькість до бойових дій ми водночас були їм не дуже цікавими. Це наш плюс, але й мінус — через постійну небезпеку.
У нас була стратегія, що ми говоримо їм «так-так, все буде», але по факту нічого не робимо. Заступниці сказав: якщо буде загроза життю, то звичайно, потрібно його берегти.
По факту ми не перереєстровувались, не підписували ніяких нових договорів.